Про довіру і вимогливість у вихованні
(за матеріалами досвіду Ш. Амонашвілі)
Учителю, будь сонцем, яке випромінює людське тепло, будь ґрунтом,
збагаченим ферментами людських почуттів, і сій знання не тільки в пам’яті і
свідомості своїх учнів, а й у душах і серцях.
Ш.
Амонашвілі
Нехай учитель поспішає до дітей,
радіє кожній зустрічі з ними, тоді
й діти поспішатимуть у школу і щиро
радітимуть кожній зустрічі зі своїм учителем.
Ш.
Амонашвілі
Педагогічна діяльність досягає свого соціального
призначення, коли в процесі навчання та виховання відбувається навчання
взаємодії з різними людьми. І це не випадково. В умовах перебудови суспільних
відносин, оновлення життєвих процесів зростають вимоги до людей: їхньої
відповідальності, дисципліни, компетентності, професійності, творчої
активності. Адже саме ці риси сприяють прогресивному рухові суспільства,
реалізації поставлених суспільством завдань. Однак прискорений рух стане
неможливим, якщо не буде сформовано і втілено в життя культуру спілкування:
знання людей, уміння правильно оцінювати себе та інших, емоційно відгукуватися
на їхній стан та поведінку; обирати стосовно кожного такий спосіб проводження,
де якнайкраще поєднується індивідуальний підхід із ствердженням
колективістських принципів моральності. Школа повинна формувати в учнів почуття
любові до Батьківщини, повагу до праці, колективізм, інтернаціоналізм ;
виховувати молоде покоління в дусі високої відповідальності за якість навчання,
за свою поведінку, і тому передусім вона має закладати основи культури
спілкування.
Комплексне розв’язання проблеми культури
спілкування потребує гармонізації сімейного виховання, виховання в шкільних та
позашкільних закладах, а також виховання за допомогою активного і гнучкого
використання засобів масової інформації та комунікації. Центральною постаттю
цієї системи є вчитель. Саме від його знань, умінь, досвіду, професійної
майстерності багато в чому залежить соціалізація молодого покоління, майбутнє інтелектуального
і морального розвитку нашого суспільства.
Відповідальна і творча праця вчителя – це
справді гуманні й демократичні його взаємини зі своїми учнями, їхніми
батьками,колегами, які слід будувати на непорушних принципах культури
педагогічного спілкування :
· виправдовувати щодня і щохвилини довіру тих, з
ким маєш справу, кого навчаєш і в кого вчишся сам;
· неухильно дотримуватися професійної етики
спілкування;
· в будь-якій ситуації координувати свої дії зі
своїми колегами;
· бути добре підготовленим до будь-якого діалогу,
з будь-якою людиною з усіх питань, що належать до кола професійної
компетенції;
· знаючи, що педагогічне спілкування потребує
духовної та фізичної витривалості, постійно розвивати в собі цю рису.
Культурою педагогічного спілкування оволодівають
лише працелюбні, допитливі люди, що перебувають у постійному пошуку, а тому,
якщо чогось не вмієте – навчіться, а головне – невтомно вдосконалюючи форми
спілкування з людьми,візьміть на озброєння декілька правил:
· педагогічне спілкування не терпить метушні,
марнослів’я; слова не повинні розходитися з діалогом;
· педагогічне спілкування – це вимогливість до
себе та інших людей у всьому, що стосується навчання та виховання характеру;
· лаконічність, динамізм спілкування залежить від
вашої внутрішньої зібраності; справах, вчинках, мові;
· у будь-якій ситуації пам’ятати про обов’язок,
чесність та порядність, а головне про святість справи, якій служиш;
· гнів ніколи не повинен затьмарювати розум, душу;
тільки безмежне терпіння, наполегливість і увага зможуть допомогти вам з честю
вирішити поставлені в спілкуванні завдання;
· завжди вміти підсвідомо оцінювати міру свого
педагогічного впливу, намагатися знаходити єдино правильний вихід з буквально
кожної, навіть неможливої, ситуації спілкування;
· учитель мусить уміти визнавати і виправляти свої
помилки, допущені в спілкуванні;
· треба мати мужність, щоб переглянути свій метод,
свою тактику спілкування, якщо воно не виходить або виходить погано;
· бути відважним у спілкуванні – це означає не
губитися й не ніяковіти в будь-якій атмосфері спілкування, якою б складною й
непередбачуваною вона не була;
· бути чуйним у спілкуванні – це означає вникати в
переживання всіх, з ким маєш справу;
· слід завжди тверезо оцінювати дійсність, зокрема
й особисті досягнення, щоб не впасти в манію величі, не зарозумітися після
кількох успішних кроків педагогічного спілкування, і невдачі, щоб, не впадаючи
у відчай, зуміти подолати їх.
Магістральний напрям перебудови системи освіти,
який висуває все наше життя, - гуманістична педагогіка співробітництва вчителів
і дітей.
Суть педагогіки співробітництва в ланцюжку
вчитель – учень полягає в тому, що її можна реалізувати лише на основі
найвищого рівня культури професійного спілкування.
По-перше, ми мусимо любити дітей такими, як вони є. Потрібно однаково
любити і непослуха, і слухняного, і розумного, і тугодума, і ледачого, і
роботящого. А ще потрібно, щоб доброту нашої душі ми ділили порівну між своїми
вихованцями, однак у тих формах, необхідних у кожному конкретному випадку.
Доброта і любов до дітей мають бути не тільки внутрішнім станом душі, а й
головним мотивом, стимулом нашої педагогічної діяльності, спілкування з дитиною
чи з усім класом.
Доброта і любов до дітей не дозволяє нам грубо
поводитися з ними, принижувати їхні самолюбство та гідність, кричати на них,
залякувати їх, не помічати смутку і не радіти успіху кожного з них, не
приходити до них на допомогу без затримки, виказувати недовіру.
Педагог доброї душі, котрий усім серцем любить дитину, частіше всміхається, він
живе справжнім педагогічним життям і в тому знаходить своє професійне щастя.
По-друге, ми повинні розуміти дітей. Дитина маленька, але справи та
турботи у неї великі. І якщо ми дійсно хочемо виростити своїх дітей справжніми
людьми, то зовсім не обов’язково сповільнювати їхнє сьогоднішнє дитяче життя й
примушувати з усією серйозністю думати про своє майбутнє. Розуміти дітей –
значить стати на їхню позицію, цінити їхні відчуття, сприймати їх турботи і
справи як серйозні і зважати на них. До цих турбот і справ потрібно ставитися
не поблажливо, а з повагою, зацікавлено, по-діловому.
По-третє, нам необхідно бути
оптимістами. Ми зобов’язані вірити в свою педагогіку, вірити в силу виховання.
Якщо в колективі створено і підтримано здоровий морально-психологічний клімат,
успіхи учнів не змусять чекати на себе.
Вихователь озброює своїх вихованців не лише знаннями. Він впливає
на них і своєю поведінкою, і способом життя, своєю зовнішністю. Його інтелект і
культура, справедливість і людяність, його душевні якості учні сприймають як
своєрідний еталон. Можна сміливо сказати, що коли вчитель дуже авторитетний, то
в деяких людей на все життя залишається вплив цього вчителя. Ось чому важливо,
щоб учитель стежив за собою, щоб він почував, що його поведінка і його дії
перебувають під найсильнішим контролем, під яким не перебуває жодна людина в
світі.
Учитель, який нервує сам і нервує дітей, сьогодні вимагає одного,
завтра іншого, а післязавтра нічого не вимагає – дезорганізовує дітей.
Наша особиста поведінка – вирішальна річ. Не думайте, що ви
виховуєте дитину тільки тоді, коли з нею розмовляєте, або навчаєте її, або
караєте її. Ви виховуєте її кожної миті свого життя... Як ви одягаєтесь, як
розмовляєте з іншими людьми і кажете про інших людей, як ви радієте або
сумуєте, як ви поводитесь з друзями і ворогами, як ви смієтеся – все це має для
дитини велике значення. Найменші зміни в інтонації дитина бачить або відчуває,
всі повороти вашої думки доходять до неї невидимими шляхами, яких ви не
помічаєте. Наше вчительське життя не розписане ніякими сценаріями і сповнене
несподіванок. Не розгубитись, не загубити себе в цих несподіванках, особливо
якщо вони пов’язані зі вчинками дітей, які не вписуються в межі звичайного, це,
мабуть, одне із важких випробувань, які випадають на долю вчителя.
Мабуть, жодна сфера нашої діяльності не вимагає від нас такого
мистецтва володіти собою, як спілкування з дітьми. Наш талант, наша
майстерність починається саме з цього мистецтва.
Інколи треба зачекати з прийняттям рішення, дати виявитися
почуттю. Щоразу, коли треба поговорити з учнем про його вчинок, в якому
виявилися складні, суперечливі порухи його душі, краще відкласти цю бесіду на
декілька днів. Емоційність слів учителя, його звертання до розуму й серця
вихованця стане ще повнішою, тому що почуття в таких випадках ніби ошляхетнює
мудрість учительських суджень. Тоді судження і слова вчителя доходять до
глибини серця вихованця, бо вони пережиті й насичені хвилюванням вашого серця.
Єдиний загальношкільний колектив, що становить співдружність
учителів та учнів, утверджує спілкування, за якого безумовна рівність учителя й
школяра, навіть найменшого, передбачає право кожного на повагу, довіру, взаємну
вимогливість як неодмінну умову їх плідного співробітництва.
Таке спілкування не є самоціллю, воно – це засіб виховання,
розвитку, вдосконалення особистості людини, основною характеристикою якої має
стати внутрішнє відчуття свободи та особистої гідності.
Немає коментарів:
Дописати коментар